Та й до певного моменту в моїй голові самотність уявлялась зовсім не страшною і ніби як звичайною.
Але одного дня до тебе приходить вдівець років 70-ти, який чесно зізнається, що нещодавно вийшов з запою...
Який намагається жартувати над власною безпомічністю і розповідати про своє вимушене нове життя після втрати дружини:
"Скинув шкарпетки, штани, кинув собі десь на підлогу і пішов, повертаюсь, а все й так лежить на підлозі.
Звечора полінився щось зготувати, а на ранок в каструлях знову пусто...
І тихо так."
"Що робити? Може піти карти купити і сусіда запросити?"
Чоловік собі пішов, а я ще досі думаю над сказаними ним словами. Він несвідомо зародив в мені зерно страху втрати і самотності.
І хіба ж це єдиний випадок, за тиждень була ще одна подібна історія... і ще буде.
Цінуйте тих, кого любите, тих, хто поряд, кожну мить.
Ціную миті, діалоги, монологи, книги, які ніби і дрібні, а дозволяють заглибитись в роздуми і усвідомити важливість простих речей і вродити нову свою істину.
