неділя, 7 жовтня 2012 р.

#ТижденьБезРеплаїв (коротко і як є)

Ідея виникла сама собою, бо інколи дратують чатіки, а по життю дратує балаган. Стомлений стан і відсутність настрою втілили цю ідею в життя.
Це по суті було не тяжко, бо й особливо часу на твіттер не було :)) Але все ж, коли він з'являвся, то доводилось стримуватись дивлячись на деякі ваші твіти в стрічці, адже ви вмієте спокусливо писати :))
Не можу не сказати, що потішили позиції твітерян, які стримувались від реплаїв мені, це так #мімімі, адже це не лишило вас байдужими :)
Дякую за увагу. Експерементуйте! ;)
Я вас люблю, #твіттер_то_є_любов.


неділя, 12 серпня 2012 р.

Перші прояви.

Осінь потихеньку впускає свої жили в літо зверху. Холодні ночі, холодні ранки й запітнілі конденсатом вікна ранкового транспорту. Зливи замінив дрібний дощик. Небо дедалі частіше вкривається хмарками. Небо нижче, сонце нижче. Запахи осінні. Запах диму. Все. Настала моя пора.

пʼятниця, 8 червня 2012 р.

Сумніви- антитіла

Сумніви... то така людська натура паршива - сумніватись у всьому. Такий собі атракціон душевний, щоб не загниватись? Чи просто не приймати дарунки долі? Ото мрієш, мрієш, а потім в одну ніч все отримуєш і починаєш відштовхувати, як імунна система чужерідне тіло... То перед тим, як прийняти щастя, треба приймати імуносупресори, щоб не заважати радості й дарункам долі проростися своїми ніжними корінчиками в душу. Бо імунний захист він і є на то захист - завжди агресивний. У справжньої імунної системи - антитіла, у метафоричної - сумніви. Одні вб'єш, з'являються інші... А тоді настає дратівливість і ти переступаєш цей етап, видужуєш і просто все сприймаєш, як є... проте ті ніжні корінці щастя, вже далеко не ніжні... і треба їх вберегти від всякої нечисті і шкідників... Ви знаєте скільки шкідників в рослин? І я не знаю, але захист і ліки завше мають знайтись. У кожного свої. Головне віднайти.
Боротись треба за все і в першу чергу з собою.

середа, 16 травня 2012 р.

Справжнє...

Твою любовь не дай мне пережить,
Не дай утратить трепетную нежность
Не дай узнать, как оборвется нить
В небытие, в разлуку, в безнадежность…
И радость обретенной теплоты
И слезы одиночества ночного- все…
Счастье, если есть на свете ты!
Моей судьбы надежда и основа.
Былое за обиды не кляня,
Я нашей встрече шлю благодарения
За ясный свет, почти на склоне дней
Уставших душ внезапное презрение…
И что мне суд и приговор людей?
Я вновь, как в детстве, чистая страница
Любимый моя, вот жизнь моя — владей…
Не дай ей больше, чем любовь продлиться!
Лариса Никольская
Якщо вам є кому ті слова зачитати, то ви - щасливі!
Якщо є кому, та не хочеться зачитувати - це сумно.
Якщо немає кому, то плекайте надію, все буде, шукайте справжнє...

З вірою і надією в серці, ваша, своя, його (кого?)...

субота, 5 травня 2012 р.

Червона ниточка

Живеш собі сама з пустою душою і намагаєшся чимось її накидати, чимось заполонити... Скидуєш одні інградієнти і повільно смакуєш, а вони й не збираються на довго лишатись... проходять собі, як через травний тракт. Деякі речі проходять швидко, як через кишківник пташки, а деякі навіть трішки затримуються, певно зачепившись за якусь з гілок душі, проте не на довго...  і якось в тій пустці нічого не затримується на довго, особливо люди...

пʼятниця, 13 квітня 2012 р.

Калюжі

Ви пам'ятаєте день, коли була першо-весняна злива? Потрапили під неї? Я так... Вона була така сильна і дужа, неначе рвалась, рвалась і вирвалась з пут хмаринок. То так незвично після м'якого снігу, коли великі, холодні краплі з усією своєю стараністю і силою впиваються тобі в маківку, заряджаючи своїм імпульсом і змиваючи тоненькою цівочкою всі думки до долу... які по тому збираються в калюжі. От стільки людей на той час потрапило під зливу, стільки й думок настікало в калюжі. Та ні, думок насправді більше зібралось, ніж людей. Бо хіба ж у вас одна думка в голові... в мене їх цілий рій. Уявляю свою калюжу думок... там певно шум і гам, весело їм вкупці певно. А якщо вони об'єднаються ще з чиїмось, то аби бійки не було...

середа, 11 квітня 2012 р.

хтось, комусь

..Прикосновенье нервных рук,
ее груди полукасанье,
улыбки бледный полукруг,
полузабытое дыханье,
полузамеченный кивок,
полузаметное объятье,
полусплетенье ватных ног,
полурасстегнутое платье,
вес тела - на одной руке,
другого тела жар упругий,
пятно румянца по щеке,
освободившиеся руки,
иссиня-черные зрачки,
на миг застывшее мгновенье,
нетерпеливые тычки,
неторопливое движенье
вперед, на месте и назад,
на шее бисеринки пота,
полузнакомый аромат
- имбирно-мускусная нота,
под горло сладкая слюна:
полутона: и полутени:
полузатекшая спина,
полусведенные колени,
по телу спазм во всю длину
и возле уха слабый голос:
"А Вам сходить через одну?"
День. Улица. Час пик. Автобус.


Натрапила на такий от вірш. Ну дуууже вразив, враховуючи те, що вірші мені подобаються рідко.

Насправді є багато моментів в житті, які розумієш не так, як треба комусь... бо немає загального поняття "так треба". То так треба комусь... А якщо вам треба той хтось, то і вам вже треба розуміти так, як той хтось.

Я просто хтіла поділитись віршем.

вівторок, 20 березня 2012 р.

Оголені нерви (04.12.2011)

Я власник оголених нервів, я сприймаю всі порухи навколишнього життя чітко і по своєму...
Реагую різко на всі слова... на всі слова, що зверненні до мене, адресовані в мій бік... Адекватні і не адекватні.
Оголені нерви, можуть концентруватися лише на одній речі... вони не можуть слухати чиїсь слова і щось робити паралельно. Тож або слова, або дії...щось одне.
Оголені нерви, відповідають різко і відразу... виказують всю неприємну чи занадто ріжучу слух правду, в очі всяким недоумкам і звичайним людям. Але відносяться щадно до близьких. Так, оголені нерви, навіть здатні любити і когось поважати, і заради тих людей прикривати свою оголеність.
А ще, оголені нерви, страждають від самотності...
Оголені нерви, придбали в заначку пачку цигарок.
Я власник оголених нервів, оголених думок, оголеного тіла.

4 грудня 2011. Настрій зранку був дещо подібним до цього.

середа, 29 лютого 2012 р.

Скляна колба

В середині мене, за грудниною (навіть якщо її поділити на три частини, то на рівні верхньої 2/3 грудини) є скляна колба. Загалом вона чудова, якщо тримати її чистою. Бо вона має властивість все накопичувати, я б сказала все, що завдає болю... Бо те, що хороше накопичується трохи лівіше, на рівні верхівки серця або внизу живота. Проте і пам'ять ніхто не відміняв, це так, між іншим.
Накопичує та скляна колба купу всяких образ, дорікань, зрад, розчарувань, як отой бак для сміття і наче нічого... Але коли все дійшло до рівня горла, вона лопається зі специфічним скреготом на мілкі друзки, які з жадібністю і різким, колючим болем вп'ячуються в навколишнє, внутрішнє середовище і щемлять... Щемлять доти, доки хтось їх не прибере. Щемлять так, що на стіни лізти хочеться, так що потічки сліз не здатна затримати ніяка дамба. Так, що хочеться втікти в пустелю і зжаритись там спокійно... А від кожного зайвого руху той біль відгукується з подвійною силою.
Тому людям з розтрощеною колбою боляче і не хочеться рухатись. І їм лишається лиш два варіанти... Або зібрати всі сили, терплячи весь біль самим вийняти всі уламки, однин за одним. Або чекати доки знайдеться той хірург, який своїми вправними руками, скальпелем і пінцетом, повиймає ті всі друзки і зашиє, своєю турботою і вміло підібраними словами, всі рани після них. Звісно цей процес тривалий... Все потребує часу. Але якщо об'єднати ці дві сили... свої і того хірурга, то часу знадобиться вдвічі менше.

Довіряю своїм силам і терпінню... Дістаю уламки один за одним. Подеколи трапляються напівхірурги, яким чогось не вистачає.... одним сил і терпіння. Іншим... просто не той лікар. Часу вже багато пішло, та деякі скляні уламки вп'ялись дуже глибоко. Головне не затягувати з процесом, щоб ті уламки не загнились і потім не утворився грубий рубець, з лікуванням якого доведеться ще довше вовтузитись.


Очищайте свої колби, виносьте сміття вчасно та не допускайте до їх тріумфального трощення. Життя проходить і не варто витрачати час на витягання друзок.