Живеш собі сама з пустою душою і намагаєшся чимось її накидати, чимось заполонити... Скидуєш одні інградієнти і повільно смакуєш, а вони й не збираються на довго лишатись... проходять собі, як через травний тракт. Деякі речі проходять швидко, як через кишківник пташки, а деякі навіть трішки затримуються, певно зачепившись за якусь з гілок душі, проте не на довго... і якось в тій пустці нічого не затримується на довго, особливо люди...
Від тієї події, що наробила дірок в душі, що спустошила, зробила дещо черствою, минув рік. І я вже не вірила, що знайду хірурга, що зшиє дірки, що в мою душу може засилитись спокійноніжна тваринка, така, як кошення, під назвою взаємність. Вона своїм мурчанням мене заспокоює і змушує посміхатись і бути втихомиреною. Це навіть не як кошення... Це більше, як червона ниточка, яка тоненьким хірургічним швом зашила дирки і поки тримає в цілісності.... Кожного ранку та ниточка стягує сильніше спогадами і поринанням туди, де рясно обсипав каштановий цвіт і від того, дрижаками кидало тіло, а душа танула від всієї прикрасності митті.
Тепер із посмішкою дивлюсь на каштани, ще більше люблю мости і набережні.
І нема знаття на стільки міцна та ниточка. та вона так приємно стягує і пронизує мені душу ранками... Стільки вона ще триматиме дірки? Який в неї термін дії? Та й не важливо... Головне, я вже повірила в те, що все ж можна знайти хорошого хірурга і тваринку під назвою взаємність.
клас
ВідповістиВидалити