А що ти знаєш про самотність?

Чи справді кожен розуміє, що таке самотність і що таке втрата? Я ніколи про то не замислювалась.
Та й до певного моменту в моїй голові самотність уявлялась зовсім не страшною і ніби як звичайною.
Але одного дня до тебе приходить вдівець років 70-ти, який чесно зізнається, що нещодавно вийшов з запою...
Який намагається жартувати над власною безпомічністю і розповідати про своє вимушене нове життя після втрати дружини:
"Скинув шкарпетки, штани, кинув собі десь на підлогу і пішов, повертаюсь, а все й так лежить на підлозі.
Звечора полінився щось зготувати, а на ранок в каструлях знову пусто...
І тихо так."
"Що робити? Може піти карти купити і сусіда запросити?"
Чоловік собі пішов, а я ще досі думаю над сказаними ним словами. Він несвідомо зародив в мені зерно страху втрати і самотності.
І хіба ж це єдиний випадок, за тиждень була ще одна подібна історія... і ще буде.
Цінуйте тих, кого любите, тих, хто поряд, кожну мить.

Ціную миті, діалоги, монологи, книги, які ніби і дрібні, а дозволяють заглибитись в роздуми і усвідомити важливість простих речей і вродити нову свою істину.

#ТижденьБезРеплаїв (коротко і як є)

Ідея виникла сама собою, бо інколи дратують чатіки, а по життю дратує балаган. Стомлений стан і відсутність настрою втілили цю ідею в життя.
Це по суті було не тяжко, бо й особливо часу на твіттер не було :)) Але все ж, коли він з'являвся, то доводилось стримуватись дивлячись на деякі ваші твіти в стрічці, адже ви вмієте спокусливо писати :))
Не можу не сказати, що потішили позиції твітерян, які стримувались від реплаїв мені, це так #мімімі, адже це не лишило вас байдужими :)
Дякую за увагу. Експерементуйте! ;)
Я вас люблю, #твіттер_то_є_любов.

Перші прояви.

Осінь потихеньку впускає свої жили в літо зверху. Холодні ночі, холодні ранки й запітнілі конденсатом вікна ранкового транспорту. Зливи замінив дрібний дощик. Небо дедалі частіше вкривається хмарками. Небо нижче, сонце нижче. Запахи осінні. Запах диму. Все. Настала моя пора.

сумбурності посвячується

Така сумбурність...

Сумніви- антитіла

Сумніви... то така людська натура паршива - сумніватись у всьому. Такий собі атракціон душевний, щоб не загниватись? Чи просто не приймати дарунки долі? Ото мрієш, мрієш, а потім в одну ніч все отримуєш і починаєш відштовхувати, як імунна система чужерідне тіло... То перед тим, як прийняти щастя, треба приймати імуносупресори, щоб не заважати радості й дарункам долі проростися своїми ніжними корінчиками в душу. Бо імунний захист він і є на то захист - завжди агресивний. У справжньої імунної системи - антитіла, у метафоричної - сумніви. Одні вб'єш, з'являються інші... А тоді настає дратівливість і ти переступаєш цей етап, видужуєш і просто все сприймаєш, як є... проте ті ніжні корінці щастя, вже далеко не ніжні... і треба їх вберегти від всякої нечисті і шкідників... Ви знаєте скільки шкідників в рослин? І я не знаю, але захист і ліки завше мають знайтись. У кожного свої. Головне віднайти.
Боротись треба за все і в першу чергу з собою.

Біль

Ти мені наснився...таким світлим...Навіщо ти мені наснився? Ти тільки розбудив біль...
В мене боліло серце... Я була в дорозі 3 години.....і ці три години були такі болючі...я думала про тебе, як про щось нездійснене....заборонене... а серце біль пронизувала.

Я вправі тільки мріяти... Такі обставини. А можливо я тільки вигадую ці обставини? Та насправді я не вправі робити комусь боляче...комусь....це тому, хто мене найбільше в світі любить і піклується...

А ти? А ти, навіть, якщо ти хоч щось відчуваєш до мене, ти мовчиш....мовчиш. Ти не гідний тоді моїх слів...мене...Мовчи і я мовчаттму.... Мовчатимемо до скону літ?
А можливо я просто фантазерка і мені не вистачає емоцій, які б захоплювали з головою...