Ви пам'ятаєте день, коли була першо-весняна злива? Потрапили під неї? Я так... Вона була така сильна і дужа, неначе рвалась, рвалась і вирвалась з пут хмаринок. То так незвично після м'якого снігу, коли великі, холодні краплі з усією своєю стараністю і силою впиваються тобі в маківку, заряджаючи своїм імпульсом і змиваючи тоненькою цівочкою всі думки до долу... які по тому збираються в калюжі. От стільки людей на той час потрапило під зливу, стільки й думок настікало в калюжі. Та ні, думок насправді більше зібралось, ніж людей. Бо хіба ж у вас одна думка в голові... в мене їх цілий рій. Уявляю свою калюжу думок... там певно шум і гам, весело їм вкупці певно. А якщо вони об'єднаються ще з чиїмось, то аби бійки не було...А хто вступить в ті калюжі босими стопами, то й заразиться тими думками.. і якщо мозок не заперечить і не створить своїх кіллерів, як імунна система до чужих тіл, то й приживуться собі, розмножаться... і так знання чи незнання пошириться. Не пощастить тій людині, котра вступить в мою калюжу, бо то буде мати вічно киплячий мозок і не знатиме куде себе діти від постійних мрій і нафантазовувань.
Та якщо подумати, чого зараз в сучасному часі боятись тих калюж, коли маєш добротне не промокаюче взуття... то ж бар'єр... зараз повсюди багато бар'єрів і захисту. Мода така бачте. Сидять в своїх норах загороджених, і світу широкого не бачать, хіба через щілину... та чи багато можна через її побачити? Справа та, як монета - двобока. І піди зрозумій, що краще. А я маю промокаюче взуття і маю шматочок щастя...
А раніше ж босими ходили. І ширились ті думки з швидкістю, якої ми не дізнаємось і як воно було також... Проте ж створили мешти всілякі. Отже з бар'єрами краще. Кожен в своєму болоті.
Але бар'єри то вже окрема історія. Хай ваші стопи торкаються калюж з думками мудрих людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар